22 декабря 2011 года в рамках кафедрального литературоведческого семинара состоялось обсуждение диссертации Саломеи Сергеевны Высоцкой «Становление построманного дискурса (на материале новейшей английской литературы)».

С.С.Висоцька:
СТАНОВЛЕННЯ ПОСТРОМАННОГО ДИСКУРСУ 
  (НА МАТЕРІАЛІ НОВІТНЬОЇ АНГЛІЙСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ)

Актуальність теми. Епоха постмодернізму, з її літературоцентризмом і переглядом великих наративів, у тому числі Історії як “тотального викладу”, вносить суттєві корективи у розуміння романної дискурсії, оскільки представники нової поетики розглядають романне мислення в аспекті трансляції досвіду про симулякризований світ. Розуміння реальності як вторинної, текстової, в якій іманентно присутні всі можливі типи свідомостей, суттєво впливає на структуру роману, без якого епоха не може себе повноцінно відрефлексувати. Постмодернізм прагне через новий виклад, який уникає значень або реконструює сенс уже сформованих епістемологічних систем, подолати парадигму класичної філософії. Розуміння трансформацій, які відбуваються із романом у другій половині ХХ століття, допоможе повніше усвідомити цю нову точку зору. Відтак, тема дисертації – «Становлення построманного дискурсу (на матеріалі новітньої англійської літератури)» – є актуальною з погляду змін, які відбуваються з романним словом за постіндустріальної доби.

Мета дослідження – дослідити причини піднесення романного жанру в постіндустріальну епоху, особливості концептуалізації романного слова теоретиками постструктуралізму, виявити структурні особливості построману. Реалізація мети дослідження передбачає вирішення наступних завдань:
– з’ясувати специфіку ціннісного, герменевтичного і лінгвістичного зламу доби постмодернізму, і в цьому контексті – особливості теоретичної ревізії діалогізму;
– виявити рівні взаємодії постмодерністського роману з традицією, а також принципи подолання власне романного дискурсу;
– осмислити модифікації романних форм і проблему пошуку нового синтезу в постмодернізмі;
– на прикладі творів англійських романістів простежити засади становлення построману: від «потоку свідомості» до пастиша, симулякризації як манери письма, цитування як жанрової домінанти, деконструювання в ролі основного конститутивного принципу построману.
Об’єктом дослідження постають твори англійських романістів Дж.Джойса, Дж.Фаулза, П.Акройда, Дж.Барнса, К.Брук-Роуз, які в тій чи іншій мірі причетні до становлення построманної дискурсії. Окремі з вищеназваних представників, наприклад, Дж.Фаулз, розглядаються сучасним літературознавством як межові постаті, які у поетиці своїх творів поєднали традиційні та постмодерністські принципи, інші – як прямі предтечі постмодерністської літературної гри (Дж.Джойс), ще інші – як ключові фігури (П.Акройд, Дж.Барнс) і теоретики розглядуваного дискурсу (К.Брук-Роуз). Різноплановий емпіричний матеріал дослідження дозволяє максимально верифікувати запропоновану гіпотезу.

Предметом дисертаційної роботи виступає построманний дискурс, закономірності його становлення і розвитку, а також специфіка построману як жанрової модифікації доби постмодернізму.
Теоретико-методологічна основа дослідження. В основу методологічної бази покладені ідеї онтологічної теорії М.Бахтіна про діалогічну природу романного слова, В.Кожинова і М.Римаря про змістові та структурні ознаки роману як жанру, В.Федорова про специфіку романного діалогу, принципи загальної теорії систем (Л.Берталанфі). Врахована точка зору дослідників постмодернізму, які приділили увагу змінам у сприйнятті літературності, історизму, мультикультурності постіндустріального часу. Поєднання онтологічних підходів і постструктуралістських, а також осмислення досвіду постмодернізму в аспекті його саморефлексії, дозволило вивчити становлення построманної дискурсії, по-перше, з точки зору «постмодерністської поетики», і по-друге, з точки зору класичної філології, із розумінням часткового, деонтологізованого прочитання теорії діалогізму М.Бахтіна.

Наукова новизна отриманих результатів. Наукова новизна отриманих результатів полягає у наступному:
– уперше комплексно розглянуто характер змін, що відбуваються із романним словом за доби постмодернізму;
– введено поняття “відчужене слово”, яке фіксує слово без авторського посідання і постає одним з вагомих чинників втрати онтологічної присутності автора;
– простежено, що у процесі відчуження слова від авторської ціннісної позиції, відбувається порушення принципів та міри інтенсивності смислотворення; межа між “своїм” і “чужим” словом втрачає валідність, стаючи довільною, що унеможливлює естетичну завершеність художнього образу;
– на позначення процесу взаємодії між відчуженими, деавторизованими структурними елементами введене поняття “металог” (на противагу “поліфонії” класичного роману), аналіз принципів розгортання якого дозволяє комплексно проаналізувати закони “цитатного мислення” построманного дискурсу;
– на прикладі текстів англійських письменників ХХ ст. розглянуто процес трансформації романної і протороманної систем як елементів системи нового порядку.
Теоретичне і практичне значення отриманих результатів. Теоретичне значення дисертації зумовлене постановкою і вирішенням нової для теорії літератури проблеми (построману як еволюційної романної форми). Значення дисертації також полягає в уточненні літературознавчих уявлень про закономірності розвитку літератури Великобританії останніх десятиліть. Основні положення і висновки роботи можуть бути використані у загальних курсах – вступ до літературознавства, літературознавчий аналіз, а також при розробці спеціальних курсів з теорії літератури.
Апробація результатів дослідження. Основні положення, висновки і рекомендації, отримані в результаті роботи, були оприлюднені на наступних конференціях: міжвузівській студентській науковій конференції «Зіставне вивчення германських і романських мов і літератур» ДонНУ, 2001, 2002 роки; міжвузівській науковій конференції молодих вчених «Сучасні проблеми та перспективи дослідження романських і германських мов і літератур» (ДонНУ) 2004, 2005, 2006, 2007 роки; науковій конференції професорсько-викладацького складу факультету іноземних мов ДонНУ 2005; на наукових конференціях в Рязані, Росія (международная конференции и XV съезд англистов, 2005 г.), Бердянську (міжнародна конференция «Мариністика в художній літературі», 2010 р.), Горлівці (міжнародна конференція «Східнослов’янська філологія: від Нестора до сьогодення», 2010 р.), Харкові (міжнародна конференція «Наукова спадщина О.О. Потебні в контексті європейської філологічної думки ХІХ – ХХІ ст. До 175 річчя від дня народження О.О. Потебні, 2010 р.), Миколаєві (всеукраїнська конференція «Периферійні та місцеві ідентічності в літературі», 2011 р.
Публікації. Результати роботи відображені у 7 статтях, що надруковані у наукових фахових виданнях, 10 тезах конференцій. Загальний обсяг публікацій – 3 друк. арк.

Структура і обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, десяти підрозділів, висновків, списку використаних джерел і додатків. Обсяг дисертації – 172 сторінки основного тексту, бібліографічний список містить 259 найменувань. У процесі висвітлення теми ми прийшли до наступних узагальнень:

= протягом 1960-1990-х рр. відбуваються суттєві зміни у характері роману, оскільки у межах постмодернізму формується принципово нове розуміння мовної картини світу, а отже, і нове бачення завдань і структурної організації жанру. Останнє полягає у максимальній дистанції скриптора по відношенню до романної події і висловлювання. Романне слово постає не пародійно насвітленим щодо ціннісної позиції автора, але як цитата без лапок і має необмежений генеруючий потенціал. Відтак, построман є результатом активного, теоретичного і практичного, подолання власне романного дискурсу.У проблематиці діалогу, що постала в межах полемічного поля постмодернізму, відбувся смисловий перенос, що полягав у елімінації ціннісного плану з діалогічної концепції М. Бахтіна (“чуже слово” як “світ чужого”) через введення категорії “несвідомого”, що призвело до заміна онтологічного на релятивне. Якщо у М. Бахтіна актуалізувалася зустріч різних правд і світів – через діалог з “чужим словом”, то в теоретиків постмодернізму ключовим принципом романного дискурсу є взаємонейтралізація “відчужених” висловлювань;

= у процесі свого еволюційного розвитку (протороман / класичний жанр / построман) відбувалася зміна уявлень про змістове і структурне наповнення жанру, а також принципи художньої умовності. Остання постає тепер з позиції множинності текстових світів по відношенню до елементу множинності. Менніпейний субстрат, який на різних етапах становлення роману виконував вагому роль, у постромані здійснює чергову реорганізацію жанру завдяки амбівалентному, серйозно-сміховому компоненту, що й призводить до полімерії художніх структур. Відношення між “відчуженими” елементами у построманному дискурсі доречно охарактеризувати як металогічні (на противагу діалогічним відношенням у класичному романі, за М. Бахтіним). Металог виникає у маркованому авторською присутністю тексті на ґрунті а) ситуації відчуження слова від материнського контексту (яка повноцінно і суцільно реалізується лише у постмодернізмі), б) постійного прирощення хаосу в системі шляхом “подвійного кодування” – взаємонакладання кількох сигналів у межах одного послання. При цьому в мегасистемі построману активно взаємодіють менніпейна підсистема, підсистема класичного роману і метароманна підсистема, які здійснюють періодичний перехід після точки біфуркації;

= творчий доробок письменників Великобританії новітньої доби є вдячним ґрунтом для простеження характеру построманної дискурсії, оскільки англійська література намагалася представити самостійне розуміння зміни мовної і буттєвої картини світу. У “Поминках Фіннеганів” Дж. Джойс, звертаючись до поліглосії як експерименту, який спроможний описати “нічну сторону свідомості”, виявляє карнавальний (травестуючий і пародійний) ефект цитації, чим закладає основи построманної дискурсії. Експеримент Джойса під час формування теоретичної поетики постмодернізму в 1960 х рр. був прочитаний як зародок постмодерністської дискурсії в аспекті перегляду наративності і викликав резонанс у метаісторичній прозі 1980-1990-х рр.;

= метаісторична проза 1980-1990-х рр., як результат полемік довкола питання деконструкції Історії-наративу, демонструє неминучу тавтологічність як принцип поетики (повтор типових сюжетно-композиційних ходів і металогічних відношень між різнорівневими цитатами), що викликає асоціації із літературою раннього середньовіччя, де мали місце занепад авторства і взаємооберненість (примусова синхронізація) хронологічно віддалених творів щодо своїх попередників у часі. Постромани Дж. Барнса і Г. Свіфта, підважуючи правдивість офіційної історії, виявляють залежність від останньої також на ідеологічному рівні, оскільки звертаються до травестування і криптотлумачення (Дж. Барнс) або сповідально-невратичного переказування з одночасним скасуванням попередньої інтерпретації (Г. Свіфт). Дж. Фаулз посідає амбівалентну позицію у постмодерністському дискурсі 1960-1990-х рр. Критично оцінюючи теоретичні пропозиції останнього, письменник розвиває принципи поетики постмодернізму, а саме алегоризм, на противагу модерністському “моделюванню світу”, деконструкцію романного наративу і симулякризацію характеру протагоніста, підключення дороманних поетикальних принципів. На відміну від романістики Дж. Джойса, металогічні відношення постають як усвідомлений і неминучий результат змін у мегасистемі роману;

= ускладнення построманного дискурсу в літературі Великобританії останніх десятиліть відбувається у напрямі відсилання до цитат із “стертим авторством”, які при цьому не мають прямого відношення до “великих наративів”, що спостерігаємо у романах П. Акройда, котрі долають тяжіння метабіографії відображувати “історію”. Девіації Історії і неточності біографії стають основним об’єктом гри в романах цього письменника, який віддаляється від програмних робіт постструктуралістів і відкриває пантомімічну реальність плагіату – поліцитатного тексту з відчуженим авторством і плаваючою (натяковою) границею цитати. П. Акройд вичерпно представляє основний тип відношень між автором, читачем і текстом у постромані – як відкритий і співтворчий: з учасників творчого процесу знімається психологічна залежність від претекстів, а плагіаризм стає вихідним пунктом організації построману. Цілком інший шлях ускладнення построманної поетики у 1970-1990-х рр. спостережено у К. Брук-Роуз, у текстах якої відбувається “очуження” власне теоретичних наративів через підключення і одночасне деконструювання окремих елементів класичної романної підсистеми. Відтак, на сьогодні у літературі Великобританії можна побачити два основні шляхи розвитку построманного дискурсу: 1) у напрямі валідизації плагіаризму, 2) у напрямі поглиблення деконструкції. Практичний аналіз переконує, що перший шлях є більш частотним і продуктивним.

Л.П.Квашина:

/…/

О.А.Кравченко:

Дисертація С. C. Висоцької «Становлення построманного дискурсу (на матеріалі новітньої англійської літератури)» присвячена дослідженню однієї з найунікальніших жанрових форм – роману. Цією унікальністю зумовлена як актуальність розвідки, так і власне тема роботи. Роман виявляється найбільш запитуваним жанром доби постмодернізму, що і призводить до його чергової модернізації, або ж, послуговуючись термінологією дисертантки, до формування построманного дискурсу.
Ми вважаємо, що спрямування дослідницької думки від жанру до дискурсу є дуже вдалим, адже йдеться вже не про поетичну форму (хай і нестабільну та схильну до постійної еволюції), а про форму існування культурної свідомості. З погляду на це роман і построман постать як відмінні одна від одної стратегії осягнення світу і моделі його словесної репрезентації.

Отже, заявлена проблематика постає як така, що залучає до літературознавства гранично широкий культурфілософський контекст, сфокусований, у свою чергу, на проблемах романного слова, тексту, автора-скриптора, мови й письма. Зважаючи на це, можна твердити, що увагу сфокусовано не стільки на аналізі новітнього англійського роману, скільки на спротиві досліджуваних творів власне дефініції роману. З’ясувати природу цього спротиву і покликане, на нашу думку, представлене до обговорення дослідження. Отже, стосовно роботи С. С. Висоцької можна говорити про певне наукове новаторство, про оригінальну теоретичну ідею, яка заслуговує на підтримку.
Ще один важливий ракурс роботи – це розвиток бахтінської теорії роману в ситуації викривленого структуралістського і постструктуралістського потрактування бахтінських філологічних ідей, що спрямовують врешті-решт не до проблем тексту як текстури, а до твору як квінтесенції буття. При цьому дослідниця не намагається реанімувати бахтінські засади. Вона, навпаки, трансформує їх в умови нової свідомості, підкреслюючи таким чином саме буттєву різницю між «чужим словом» і «відчуженим словом», між «діалогом» і «металогом». Продуктивність запропонованих понять доводиться їхнім залученням до аналізу конкретних творів.

Загалом ми вважаємо, що подана робота є плідним внеском одночасно у декілька галузей літературознавства: у дослідження роману й історію англійської літератури, у бахтінологію та у розробку поетичних засад постмодернізму.

За високого евристичного потенціалу, який демонструє робота С. С. Висоцької, їй все ж таки бракує важливих характеристик кваліфікаційної роботи.

Так, про обізнаність дисертантки зі станом досліджуваної проблеми у сучасному українському літературознавстві можна здогадатися, лише переглянувши Список використаних джерел. Навіть якщо вважати розбіжності зазначених посилань зі Списком прикрим технічним недоліком, то все ж таки необхідним є проблемний огляд праць з обраної теми. Тим більше, що запропонована дефініція «построман» жодним чином не обґрунтована й не співвідносена, наприклад, із таким поняттям, як «метароман».

Хотілося б чіткішого визначення хронологічних меж. Адже йдеться про становлення «построманної дискурсії на прикладі англійської літератури 1930-1980 років» (так зазначено у Вступі, але далі вже зустрічаємо інший вимір: 1930-1990 роки) і це суперечить теоретичній логіці, оскільки «деонтологізоване» прочитання теорії діалогізму Бахтіна – це 1970-ті роки.
Вважаємо невиправданим розширене потрактування терміну «поліфонія» (див. с. 8: «…поняття «металог» вводиться на противагу «поліфонії» класичного роману). Класичний роман (і тут також необхідне уточнення, що саме мається на увазі) не є поліфонічним за своєю суттю. Більше того, характеристика «поліфонічний» надається Бахтіним виключно романам Ф. Достоєвського.
На жаль, лишилися невиявленими методологічні принципи, залучені у другому, «практичному» розділі. Це й аналіз наративних стратегій викладу, і актуалізація життєздатності протороманних форм, і дослідження карнавалізаційних тенденцій. Зважаючи на те, що залучені твори в більшості своїй не перекладені з англійської мови, цей розділ було цікаво читати. Але в той самий час постійно втрачалася єдина теоретична і методологічна лінія, і кожний новий підпункт, перефразовуючи вислів дисертантки про «роман-головоломку», поставав як складова частина «дисертації-головоломки».

Підбиваючи підсумки, хочу зазначити такий організаційний момент: дисертантці слід було б виявити більш активну «авторську позицію» і вчасно усунути як технічні недоліки роботи, так і певні термінологічні протиріччя. Загалом я вважаю, що робота є плідним теоретико-літературним дослідженням, її характеризує високий рівень евристичності та оригінальність розробки проблеми. Дисертація С.С.Висоцької може бути допущена до захисту за умов допрацювання.

 

 

Метки: , ,

Оставьте комментарий


Свежие записи

Свежие комментарии

Облако меток